Відеодокументація перформансу (2 години). Калька (18 м), олівець.
В 2014-му році я і вся моя родина залишили Донецьк і з того часу жодного разу туди не поверталися. На окупованих територіях залишилися наші пусті домівки, речі і десятиріччя нашого життя. Ми почали все з початку в новому місті — або, в моєму випадку, в новій країні, — намагаючись якнайменше замислюватися про те, що залишилось позаду нас.
Болісним символом незворотності і насильницького характеру змін, що відбулися з нами, стала втрата родинного фотоархіву. Більш ніж сто років нашої родинної історії залишилися в квартирі, про яку навіть невідомо, чи вона ще існує.
Втрата задокументованого минулого, зникнення матеріальної пам’яті означає втрату безперервності власної історії. Це травма, яка відбувається не на рівні персонального переживання, а з тобою як частиною історії, що триває безперервно: родини, роду – того, що почалося задовго до твого народження, того, що для тебе існує, починаючи з найстарішого твого предка, ім’я якого ти пам’ятаєш, обличчя якого ти бачив на фотографії, про якого ти знаєш. І завдяки цій травмі і втраті ця безперервність переривається, тому що ти більше не володієш всім, що було раніше, в тебе немає архіву, в тебе немає минулого, в тебе немає фізичних артефактів, тепер ти — це тільки ти.
Проект підіймає питання о значенні особистого в контексті колективної травми, досліджує проблему порушення безперервності персональної історії. За допомогою багатогодинного перемальовування одних і тих самих облич з анонімних фотографій, механічного, медитативного повторення одних і тих самих силуетів створюється тендітний простір емоціонального зв’язку між минулим і сучасним, спільним і персональним, історичним і особистим. Контури безкінечної групової фотографії, на якій обличчя не мають рис, а персонажі імен, покликані заповнити пустоту, що виникла на місці втраченої матеріальної пам’яті.
