Спочатку я розповім вам історію. Загалом будь-яка розмова про історичну пам’ять в останні роки неможлива без розповіді історій. Історій звичайних людей, які просто розповідають про своє життя. Це нібито дивно, оскільки історична пам’ять – це надіндивідуальний феномен, це те, що ми «пам’ятаємо» разом, колективно, те, що переважно не пов’язане з нашою індивідуальною пам’яттю.
Моя добра знайома, чудова одеська літературознавиця Анна Мисюк розповіла, як її запросили на родинний вечір в Ізраїлі. Це була родина марокканських євреїв. Родичі зібралися на роковини смерті бабусі. Спеціально до цього дня онуки видали книжку з рецептами від бабусі – позбирали, хто що пам’ятав, а на зустріч приготували з неї страви.
Анна сказала, що раптом зрозуміла, що її родина не могла б зробити чогось подібного. Збирання таких шматочків повсякденності, як рецепти улюблених родинних страв, можливе тільки за існування природного зв’язку поколінь. Коли пам’ять нашаровується днями, роками, десятиліттями в єдиному потоці спільного життя. У нас це неможливо, сказала Анна.
«Наша пам’ять розірвана. Мені не розповідали про життя до та під час війни, про досвід гетто». Якось Анна запитала в матері, чому та не розповідала? Й отримала відповідь: «Тому, що ти маєш жити з людьми, а не боятися їх». Рахунки з минулим закриті. Сторінки перегорнуті. А пам’ять – розірвана.
XX століття стає віком розірваної пам’яті. Мабуть, саме відчуття розриву змушує теоретиків помітити такий феномен як колективна пам’ять та уважно до нього придивитись. Пригадуєте, як Шерлок Холмс пояснював Ватсону, що річ впадає нам у вічі тільки коли ламається? Все, що нормально функціонує, використовується нами на рівні автоматичної орієнтації. Скільки сходинок ми долаємо, коли піднімаємось у власну оселю? Зазвичай людина цього не пам’ятає. Але якщо одна зі сходинок буде поламана – ми знатимемо це напевно.
Так і з колективною пам’яттю. Тільки-но пам’ять починає розриватись, ми починаємо напружено дивитись в її бік та намагаємося зрозуміти: що це таке? Недаремно перші дослідження колективної пам’яті припадають на час між двома світовими війнами. Коли питанням стає виживання, пошук житла, очікування звісток від родичів з фронту тощо, наші мирні переживання стають неіснуючими. Спогади втрачають актуальність. Світ до війни здається примарним, треба змушувати себе повірити в його існування.
Ще декілька років тому для мене це було об’єктом теоретичного інтересу. Можна було з цікавістю читати, скажімо, дослідження Ігоря Нарського про формування історичної пам’яті під час громадянської війни початку 20-х років на Уралі (1). Тоді протягом п’яти років руйнування звичного життя та відсутність нормальних комунікацій зі світом спричинили не просто розрив пам’ятання, але формування дивовижного ідеологічного конструкту, що був щиро сприйнятий як спогад. Люди погодились з пам’ятанням про те, що вже п’ять років радянська влада розвивається на Уралі. Зараз я дуже добре розумію, що це таке – не бути в змозі відновити власні плани на життя та мотивації, що створювали мій світ до 2014 року. Пам’ять розірвалася. Не тільки індивідуальна. Спільні спогади вибудовують нові точки підключення – якщо б нам п’ять років тому розказали, які саме, ми відмахнулися б від цієї маячні.
Смішно розуміти, що все це далеко не вперше. Що саме поняття колективної пам’яті з’явилося саме зі спроби впоратись з розривом пам’ятання. Відразу після Першої світової європейці заходилися зшивати тканину історії, що відмовилася демонструвати звичну картину просування до кращого життя. Зламалася Історія.
Дозволю собі тут послатись на висновки філософа Бернхарда Вальденфельса. Будь-який «злам» звичного (обжитого, автоматично інтерпретованого) світу може бути описаний через метафору поранення. Фізичне втручання прирікає мене до уваги (2), виводить з автоматичного існування повсякденності. Особливість ситуації витерплювання Вальденфельс вбачає в тому, що сенс тут загрузає в реальному втручанні – щось перериває наше мовлення (3). У випадку витерплювання ми наближаємось до межі людського існування – ми повинні або подолати якимось чином негативний вплив, або вмерти. Перебування в реальності, яку ми не впізнаємо в її чужості, нестерпне.
Якщо результатом втрати обжитим світом контурів обжитості не стала смерть, виникає можливість почати його «лікування». «Звихнувся час… О доле зла моя! Чому його направить мушу я?» (*) – ці слова Гамлета якраз фіксують ситуацію відновлення порядку, відбудовування картини світу, що була порушена вторгненням жахливого злочину. Початком виправлення є тлумачення (навіть неправильне тлумачення є початком лікування збою). Потім з елементів, що піддаються інтерпретації, можна будувати нові картини. Так саме відбувається й з розривами пам’яті – старі схеми діяти не можуть, але, щоб вилікувати злам, ми маємо віднайти нові інтерпретації та вбудувати їх в старі схеми розуміння сенсу Історії.
Коли Історія в Європі «зламалася» після Першої світової, її якраз почали лікувати. Тоді було докладено колосальну кількість зусиль, щоб зшити розірвану тканину колективного пам’ятання через вбудовування нових символів в традиційні контури ідентичності. Так, в 1918 році було винайдено культову для XX століття фігуру Невідомого солдата. Могили Невідомих солдатів стали тими ліками, які дозволили зв’язати військову славу правителів минулих часів та скорботу за незліченними жертвами світової війни. Механізм роботи культу Невідомого солдата є надзвичайно складним та вкрай насиченим символічно. Якщо придивитись до церемоній створення перших могил Невідомого солдата в Лондоні та Парижі, ми побачимо міцні символічні шви на наново зшитій тканині пам’яті.
Британський солдат обирався таким чином, щоб бути саме узагальненим невідомим британським воїном, що прийняв на себе нелюдський тягар. Його поховали поряд з королями (уособленням долі Англії в минулому), привезли в саркофазі, зробленому з королівського дуба та прикрашеному хрестоносним мечем з королівської скарбниці, причому меч обрав власноруч діючий англійський монарх. Трохи згодом встановилася традиція, за якою наречені з королівської родини залишали свій весільний букет на Могилі Невідомого солдата – отже, саме тут встановлювався символічний зв’язок між минулим та майбутнім Британії, що уособлюється в фігурі вдячного монарха. Французький Невідомий солдат був вшанований додатковим могутнім символом – Вічним вогнем, що пов’язував подвиг воїна зі славетним римським храмом Вести, богині домашнього вогнища, в якому (храмі) зберігався імперіум, символ римської державної влади.
Сьогодні ми вже не бачимо слідів розриву – шви історичної тканини зарубцювалися, репрезентуючи нам і Вічний вогонь, і могили Невідомого солдата як цілком «природні», традиційні елементи комеморації. Але в 20-ті роки минулого століття шви накладалися на розриви так старанно, що сама природа історичного пам’ятання змінилася. Сам опис багатоденної церемонії повернення Британського Невідомого солдата на батьківщину зайняв би десяток сторінок – контури нового способу інтерпретування буття в Історії прокреслювались дуже уважно та ретельно.
Можливо, саме перебування в ситуації напруженої роботи над перезавантаженням спільного пам’ятання спричинило й теоретичне осмислення феномену, що існував завжди, але був непомітним через своє «природне» відтворення. Наприкінці 20-х років XX століття Моріс Альбвакс запропонував поняття історичної пам’яті як набору знань про минуле, до яких певна спільнота має інтерпретаційні ключі та які відтворюються за допомогою спеціальних інструментів (від шкільних підручників до пам’ятників, що встановлює держава). Альбвакс спостерігав феномен саме в момент його зламу, відмови функціонувати, роботи над полагодженням.
Інколи зусилля для зшивання розірваної «природної» пам’яті викликають роздратування. Нагадаю відому концепцію «місць пам’яті» П’єра Нора, одного з найбільш значущих дослідників історичної та колективної пам’яті в XX столітті. Нора описує появу «місць пам’яті» (меморіалів, що існують не просто як пам’ятники, а центри церемоній, участь в яких є обов’язковою для школярів та офіційних осіб будь-якого рівня) як результат збою роботи «природної» колективної пам’яті, коли розповіді старших родичів доповнюють інформацію, отриману в школі. В XX столітті розвиток суспільства втрачає «природні» контури (до цього причетний і індустріальний розвиток, що сприяє мобільності та розриває родинні зв’язки), а колективна пам’ять відчуває потребу у «зовнішній» підпорі – у спеціально встановлених місцях, де практикується серйозне ставлення до історії своєї країни. П’єр Нора спостерігав саме пишні церемонії в «місцях пам’яті», що мають за мету створення ідентичності в школяра, демонстрацію політичної позиції держави тощо. «Неприродність» подібних місць спричиняє, за думкою Нора, відсутність в них життя. Вони сповнені нудьгою та змертвілою серйозністю. Будь-які спроби подивитись на це місце іншими очима, змінити спосіб вшановування минулого викликають обурення як замах на святе. Для мене тут важливо те, що Нора реагує на один з діючих інструментів подолання розривів історичної пам’яті, описуючи його як суто сучасне явище, що має цілком штучний характер. «Місця пам’яті» були сконструйовані державами у спробі зшити розриви пам’яті та відновити цілісну картину світу, придатну для підтримання ідентичності через причетність до минулого.
Протягом останнього сторіччя історична пам’ять перебуває в режимі розриву та спроб зшивання не тільки внаслідок світових воєн з їх незбагненною байдужістю до людського життя. XX століття створило й паралельні історичні пам’яті, що намагаються вижити під тиском державного примусу. Пам’ять про злочини політичних режимів зберігається не в «місцях пам’яті», бо влада саме позбавляє голосу таку пам’ять. Чи є місце, де зберігається репресована пам’ять? За відповіддю пропоную звернутися до дослідницьких розвідок німецької дослідниці Алейди Ассман, яка загострила увагу на тому, що історична пам’ять є багатошаровою (4). Та картинка минулого, що підтримується владою (в широкому сенсі) через освіту, меморіалізацію та публічні церемонії, створює так званий канон пам’яті. Канон неминуче витісняє з поля зору те, що виглядає незначущим з точки зору «влади». Можна згадати й пам’ять про страждання німецького цивільного населення під час Другої світової війни. Вона перебувала саме в «архіві», отже говорити вголос про злочини проти мирного населення в Німеччині вважалося несумісним з етикою – на тлі винищення європейського єврейства та мільйонів жертв в СРСР та інших країнах зґвалтовані німецькі жінки здавалися чимось таким, про що згадувати якось незручно. Архіви та канони можуть мінятися місцями, коли трансформується загальний ціннісний фрейм суспільства. Роман Гюнтера Грасса «Траєкторія краба» дозволив придивитись до страшних наслідків замовчування трагедії звичайної маленької людини. Образа, яку вона в собі несе, може стати зброєю. Зшивання «розривів пам’яті» полягає тут в наданні голосу «архівному» знанню. Це запустив свого часу Гюнтер Грасс, а потім серіал «Наші матері, наші батьки», що дозволив різним поколінням німців нарешті вступити в спільну розмову.
Загалом, будь-який травматичний досвід має значно більше шансів потрапити в «архів», а не «канон», сприяючи формуванню розриву. Перші роки про біду стараються просто не говорити. Не згадувати. Це надто боляче. Пам’ять про війну відходить до архіву, канон ще не здатний це прийняти. Так, в Ізраїлі до початку 60-х років теми Голокосту воліли не торкатися – ще не було створено мови, щоб про це говорити. Сліди будь-якої війни намагаються відразу прибрати, якнайшвидше почати жити нормальним життям. Ось чудовий приклад – одна з дослідниць ленінградської блокади звернула увагу на те, що збережені після війни написи на стінах про найбільш безпечний бік вулиці зроблені чорною фарбою, а в мемуарах блокадниці вони описані як коричневі. На здивування дослідниці авторка мемуарів завважила: «Це ж не наші написи. Наші відразу після війни зафарбували. А років через двадцять зробили знов» (5). Коли травма отримує право на перебування в «каноні», видимі сліди перебування в ній відновлюються (це є, в даному випадку, засобом протидії зникненню пам’яті про перемогу). Я дозволила собі цей крок убік «м’якого» архіву, щоб більш чітко була видима різниця між мовчанням про «неактуальне зараз» та позбавленням голосу.
Члени репресованої групи зберігають власну пам’ять в режимі «контрпам’яті», «анти-пам’яті», «архіву пам’ятання» (різні дослідники це називають по-різному), ретельно охороняючи кордони власного простору. Дуже часто це небезпечно. Декларація певної позиції може спричинити репресії проти того, хто говорить. Ось тут і виникає новий розрив – коли батьки воліють не розповідати дітям історію власною родини, щоб не наражати дітей на небезпеку (раптом не втримають язика за зубами), або приховуючи власні злочини. Ті, хто втратив близьких в таборах для політв’язнів, не завжди воліли передавати свій досвід дітям. Радянська ідеологічна система була збудована таким чином, що за родича в таборах було соромно. В німецьких післявоєнних родинах події часів Другої світової були вкриті мовчанкою. Все це підкріплюється небажанням держави визнавати існування теми. Розрив пам’ятання забезпечується саме такими констеляціями подій.
Будь-який розрив тяжіє до зшивання. Німецька післявоєнна мовчанка була винесена у повітря бунтівним поколінням 60-х, що звинувачувало батьків у співучасті в злочинах та відхрещувалося від спорідненості з ними. Батьки продовжували мовчати, а діти конструювали власну пам’ять. Нащадки репресованих потрапляли в періоди «відлиг» та «перебудов», дізнавалися про злочини режиму з відкритих матеріалів та ставили собі питання – де моя родина в цьому вирі? Чому якісь теми залишаються вкритими мрякою?
Людина, опинившись в цій точці пошуку, збирає те, з чого вона створить пам’ять. В неї немає розповідей бабусь чи батьків, сімейних світлин чи архівів, немає улюблених речей, про які розповідають історії. Є швидше простори замовчування, в яких можна вбачати точки відліку прихованої пам’яті. Людина добудовує власну родинну історію, користуючись джерелами, що походять ззовні. Тобто, це не пам’ять у звичайному сенсі. Це конструкція, яку створюють як протез пам’яті, вона використовується замість ампутованого шматка родинних спогадів. Таких протезів ми в сучасному світі знайдемо багато, їм навіть дали назву – американська дослідниця Маріанна Хірш називає це постпам’яттю (6). Постпам’ять не є власне пам’яттю, вона є стовідсотково штучним конструктом, який використовує людина задля заповнення тих порожнеч, що виникли в її родинній історії внаслідок замовчувань або втрати родичів, після чого не залишилось жодної інформації.
Навіщо ці довгі пошуки в просторі розривів колективної пам’яті? Мені йшлося на окресленні контурів можливості бачити пам’ять. Вона стає об’єктом уваги, коли ламається, відмовляється виконувати свої функції. Поняття історичної пам’яті з’явилося після могутнього зламу історії в Європі, коли довелося докласти серйозних зусиль для налагодження ідентифікуючого потенціалу знання минулого. Те, скільки зусиль докладалося протягом останньої сотні років задля відбудовування пам’яті як корисного інструменту, демонструє нам, наскільки пам’ять для сучасної людини важлива як щось, на що можна спиратися у розумінні того, хто ми є. Кожного разу, коли відчуття розриву викликає враження втрати ґрунту під ногами, люди відчайдушно шукають способів відновити саме зв’язок з минулим.
Останні три роки в Україні з пам’яттю відбувається щось таке, з чим ми ще не зустрічалися (при всьому розумінні надзвичайно багатого європейського досвіду зшивання розривів тканини пам’ятання). В 2014 році Україна була вкинута до випробування, до якого вона була не просто не готова, а навіть не була готова повірити в те, що все це відбувається насправді. Коли люди виїжджали з небезпечних територій, здавалося, що все це лише на декілька тижнів, навіть не місяців. Той, хто їхав, менш за все піклувався про те, щоб взяти з собою сімейні альбоми чи родинні реліквії. Це ж ненадовго, ми повернемось. Але сталося інакше. Пам’ять людей, які в певний момент усвідомили, що дому вже немає (врешті ніхто не знає, чи він є фізично, але за фактом його немає і ніколи вже не буде – навіть якщо колись повернення стане можливим), виявилася чимось таким, для розуміння чого навіть немає інструментів. Я недаремно описувала надзвичайні зусилля людства XX століття по відновленню пам’яті – досвід серйозний, але там практично немає оптики вимушеного переселенця. Пересічний погляд пройде повз такі дрібниці як сімейні альбоми.
Але проходить час та починається робота пам’яті. В якийсь момент питання «коли назад» доповнюється іншим – а чи буде «назад»? Напевно, вибудовування нових контурів пам’яті про дім є моментом, коли стає зрозуміло, що повернення вже не буде. Пам’ять про дім стає чимось цілим та завершеним. Але ж для пам’ятання цілого треба мати «підпори», навколо яких будуються образи, що їх можна скласти в готові розповіді. Наша ідентичність має стати розповіддю, інакше як пояснити, хто ми? Розповіді про минуле не можуть бути не ілюстрованими – для цього саме встановлюються монументи, розміщуються меморіальні таблички та пам’ятні знаки. По них ми читаємо минуле. На чому будувати пам’ять тих, хто тільки-но зрозумів, що дому вже немає?
Після Першої світової люди винайшли фігуру героя, яку старанно зшили зі звичними історичними сенсами. У випадку постпам’яті люди добудовують власну родинну пам’ять підручними матеріалами з минулого інших людей. Не питаючи, чи вони погодяться.
Чи хотіли Невідомі солдати покоїтись поряд з королями та вічними вогнями, чи хотіли репресовані ділитися своїм життям заради добудовування пам’яті тих, чиї родичі мовчали або загинули? Чи можемо ми подивитись на такі операції в ракурсі насильства, окупації чужого спогаду?
Відбудовуючи пам’ять, відновлюючи зв’язки з минулим заради лікування світу, що розколовся, ми неминуче здійснюємо акт окупації. І перший рух в цьому напрямку є болісним, таким, що розмиває контур обжитого світу. Причому болісним не тільки для того, хто намагається відновити пам’ять, але й для тих, хто опиняється поряд. Навіщо тоді це робити? Чи не є більш природним уникати болю, шукати безпечного місця, де нас ніщо не зможе поранити?
Саме в таке питання й занурює виставка «Відновлення пам’яті», що для мене відкрилася саме з «Окупації» Андрія Достлєва. Окупація – правильне слово у пошуку визначення для процесу створення нового ґрунту під ногами замість того, що залишився на окупованій території. Як у випадку роботи постпам’яті, картинки власного минулого відтворюються тут за допомогою чужих матеріалів. Але у випадку «Окупації» Достлєва людина чітко знає, що саме вона пам’ятає, але не може поділитись своїм знанням, бо сімейні альбоми та реліквії залишилися там, куди ми вже не дотягнемось. В пам’яті ще зберігається кожна рисочка з родинних світлин. Але ж показати це неможливо! Художник тут здійснює дивний (на перший погляд) акт – купує на ринку старі світлини невідомих йому людей та наповнює власними розповідями, домальовує, комбінує. Отже, здійснює акт окупації.
Художник не просто використовує випадкові світлини чужих людей – останні теж є зліпком з певного шару колективної пам’яті. В кожному сімейному альбомі можна було знайти «типові» сюжети: поїздки в столицю або на «південь», гостювання в родичів у селі влітку, напівголі «нащадки», колективні фото класу та співробітників тощо. Ми впізнаємо сюжети – такі ж самі є й у наших родинних альбомах. Можна взяти чужу світлину та домалювати сарафан, як у бабусі, чи власну іграшку з дитинства.
«Окупація» справляє дивне враження – ти напружено спостерігаєш процес відновлення спогадів через пристосування зупинених моментів чужого життя, але паралельно вдивляєшся в обличчя людей, чиї фото продавали на базарі як антикваріат. Ці люди теж втратили власні родини. І зараз набули нового життя в нових спогадах. Така собі солідарність розгублених. Здається, саме «Окупація» Андрія Достлєва виявилася найбільш «теоретично» навантаженою частиною проекту, яку можна просто робити частиною учбового матеріалу з memory studies – це відвертий текст, який хочеться прочитати з примітками та посиланнями. І це свого роду інтерпретаційний ключ до всього проекту. При всьому розумінні розмаїття меседжів.
Відчуття нашарування сенсів загалом є тлом сприйняття виставки «Відновлення пам’яті». Крізь один шар просвічує інший, третій, створюючи дивні констеляції інтерпретацій, що не можуть бути прочитані однаково різними людьми.
Я ознайомилася з інформацією про виставку до того, як на неї потрапити, і тому до чогось виявилася готовою, але не до всього. Найменше я чогось очікувала від «Донецького аеропорту» Віктора Корвіка, бо чого можна очікувати від віртуальної проекції, що готувалася як проектний матеріал під час створення аеропорту. Тут я хвилювалася, скоріше, через можливе маніпулювання моїми почуттями – отже, аеропорту вже немає, він перетворився для українців на символ відчайдушної стійкості та, водночас, туги, а мені покажуть його цілим. Тому я вдягала навушники та заглядала до віртуальної реальності, скоріше, з пустої цікавості. І потрапила в таку констеляцію змістів, до якої не була готова. Прокоф’єв, чиїм ім’ям названо Донецький аеропорт, композиція Стінга на музику Прокоф’єва, “Russians love their children too”, кіборги, війна, пальми Мерцалова в інтер’єрах аеропорту, прапор на руїнах, зручні зали, впізнавана реальність глобалізованого світу, туга та смерть… І раптом якесь несамовите бажання прилетіти в цей аеропорт. Відчуття невідновлюваної втрати дому. До речі, я жодного разу не була в Донецьку. Автор, звісно, не передбачав саме такої реакції – для нього актуалізувалися якісь перетворені форми комп’ютерної гри з битвами світла та темряви за різні рівні. Ми обидва не знаємо, що робити зі знанням про всі змісти, що пов’язані в нас зі словосполученням «Донецький аеропорт».
Дозволю собі декілька слів ще про один меседж виставки «Відновлення пам’яті», що став для мене відповіддю на питання про те, навіщо нам взагалі входити в цей розірваний простір замість того, щоб уникати болю. Дуже проста нібито ідея – «Пляж». Розсипане на підлозі кримське каміння. Все. Справа не тільки в тому, що експонат став місцем тяжіння для тих, кому Крим колись був домом (люди приходили, сідали поряд та тримали руки на камінцях). Справа в тому, в який спосіб «Пляж» був створений. Камінці для виставки принесли люди з домашніх «скарбничок» зі спогадами про кримські відпустки – відгукнулися на прохання авторів ідеї, що було кинуте в Фейсбуці. Ніхто не знав – чи реалізується ідея. А раптом ніхто не принесе? Ну правда, – камінці люди везуть, щоб згадувати щасливі дні. Ми всі знаємо, скільки може важити така дрібничка. Може статися, що ці люди вже ніколи не опиняться в Криму. Але «Пляж» виявився таки пляжем. Що спонукало людей нести сюди свої маленькі скарби? Розуміння, що іншим дуже важливо прийти та потримати руки на камінцях, частинці втраченого дому. Відчуття солідарності. Готовність розділити спільну втрату. Мені показували розписку, що написав один зі «спонсорів» експонату – я, такий-то, даю в користування тридцять камінців… Питаю – а як він потім розрізнить, які з них його? У відповідь посмішка. Звісно, їх не відрізнити. Просто людина ще не готова була внутрішньо погодитись, що віддає свій маленький скарб. Але здійснити цей проект – важливо, більш важливо, ніж зберегти недоторканими власні родинні спогади. Тому варто вийти в простір болі та втрати – розділивши цей біль, ми окреслюємо межі нашого світу. Спільного.
«Відновлення пам’яті» – це не про пам’ять переселенців про втрачений дім. Не тільки про це. Це спроба випрацювати ту мову, якою можна говорити про спільне розуміння себе тими, хто бачить себе частиною України. Пам’ять – це не про минуле, це про сьогодні та завтра. Крим, Схід – це в першу чергу спільний біль та спільна спроба цей біль долати. Справа соціальної солідарності – отже тільки спільна розмова про те, як жити далі, відкриває нам якийсь шлях у майбутнє. Розмова, в якій можна почути різні голоси – саме окремі голоси конкретних людей, що розповідають про втрачене та розпитують про це втрачене, визнають це своїм.
На жаль, наша кульгава історична пам’ять, що хитається з боку в бік та не може обрати, якому саме великому героєві ми починаємо будувати величезний пам’ятник для порятунку батьківщини, – на жаль, вона просто не має зрозумілої мови, щоб говорити про минуле та сучасне в людському вимірі. Ми переважно все шукаємо якусь зразкову спільноту, на яку треба рівнятись, як піонерам. Майбутнє зможемо створити, коли спроможемось відчувати не обурення від втрати території, а солідарність зі своїми співвітчизниками, що втратили дім, минуле, обжитий світ. Розділити тугу нового сусіда за виттям сирени в Донецьку – це крок в майбутнє.
«Відновлення пам’яті» – це більше не прохання про допомогу, а демонстрація поля перезавантаження історичної пам’яті в Україні, що будувалася б на баченні кожної окремої людини з її досвідом. Історична пам’ять віднині має бачити це нове неочікуване поле – пам’ять про втрачений дім, що розділяється всіма іншими як власна втрата. Це справа виживання, справа вибудовування нових соціальних відносин. Справа не в тому, щоб збирати гроші (за три роки ми всі навчились це добре робити), все значно складніше – треба навчитися бачити нові обрії власного світу, що окреслюються не надлюдськими поняттями, а відчуттям спільної біди та необхідністю спільної дії. Поки ми в війні та страху, значно легше всіх розлюднити та оперувати універсальними поняттями. Але якщо підемо цим шляхом, перетворимося на щось, відмінне від людини.
1. Нарский И. Жизнь в катастрофе. Будни населения Урала в 1917-1922 г. – М.: РОССПЭН, 2001. – с. 632.
2. Вальденфельс Б. Мотив Чужого. – Мн.: Пропилеи, 1999. – с. 46.
3. Там само. – с. 56.
* Переклад Леоніда Гребінки.
4. Ассман А. Рефреймируя память. Между индивидуальными и коллективными формами конструирования прошлого. In: http://gefter.ru/archive/11839
5. Трубина Е. Феномен вторичного свидетельства: между безразличием и «отказом от недоверчивости» // Топос, 2007, № 1(15). – с. 114.
6. Хирш М. Что такое постпамять? In: http://urokiistorii.ru/node/53287
