Відеоінсталяція/ відеодокументація перформансу.
Тиждень не було зв’язку. Нарешті вдалося додзвонитися.
— Сьогодні почалися обстріли, – сказав він, —люди зібралися й пішли.
— Куди пішли? — спитала я.
— Не знаю, просто пішли, — відповів він.
Рух (нехай неусвідомлений — в невизначеному напрямку) як альтернатива ступору, заціпенінню, смерті. Рух заради руху. В процесі з’являється усвідомлення. Тепло, що розливається тілом, є альтернативою холоду, заціпенінню, смерті. Життя й передчуття того, що ти здатен знайти свій напрямок.
1. За місяць до цієї розмови Оля Михайлюк була в окупованому Алчевську (місто в 40 км від Луганська), який і зараз залишається на непідконтрольній Україні території. В той вечір, коли вони мала виїжджати в Київ, залізничні колії підірвали, і всі, хто був на вокзалі, лишилися в місті на невизначений термін. Серед пасажирів були жінки – вагітні й з маленькими дітьми – які пройшли цього дня 40 км з Луганська, що вже обстрілювали. Через два тижні Олі вдалося виїхати в Київ. Але що з ними – з тими людьми, що лишалися на станції? Чи вони пішли? Чи знають, куди? Отже Оля Михайлюк теж вирішила просто піти – подолати відстань в 40 км (в невизначеному напрямку). Вона вибрала поле, подібне до того на Донбасі. І вирушила. 40 км. Київ, листопад-2014.
2. Але чи достатньо її досвіду (в порівнянні з реальним)? Чи зможуть говорити люди, які опинилися в умовах війни, з тими, хто весь час залишався на мирній території? Через рік у Бердянську (100 км від лінії зіткнення) – місті, що прийняло чимало переселенців з окупованих територій. Оля познайомилася й записала реальні історії жінок – молодих мам, які виїхали з окупованих Донецька, Горлівки, Тореза. Найбільше її цікавив момент, коли було прийняте рішення йти. Якою була особиста причина в кожної з них. Тепер голоси справжніх учасниць подій супроводжували відеодокументацію попереднього перформенсу. А всім, кому належали ці голоси, було запропоновано взяти участь у перформансі, написавши (якщо виникне таке бажання) щось невисловлене прямо тут – вугіллям на стіні. Ніхто з п’яти учасниць не лишився осторонь. Всі _____просто_____пішли описувати свої найстрашніші й найважливіші моменти. Художній музей ім. Бродського, Бердянськ 2015.
3. “Через кілька місяців моє тіло поставило мені чергове запитання. Я захворіла й певний час не могла вільно переміщатися. Звичайно, я не могла не думати про хворих, що опинилися в ситуації конфлікту. Чому я не думала про них раніше? Що би я могла запропонувати їм? ______просто_______пішли? Кілька днів тому я була в Станиці Луганський (20 км від Луганська). Я бачила, звідки ведуться обстріли. Щодня. В селищі близько 700 дітей шкільного віку. Їх вчать присідати й завмирати. Зупинятися. Не стрибати, не бігти, не йти. Але це лиш момент, який треба навчитися контролювати”.
